* РБК — новости

* *

Главная Новости

Бальзак вінчався у Бердичеві (3)

Опубликовано: 23.10.2018

Попередні публікації:

Бальзак вінчався у Бердичеві (1),

Бальзак вінчався у Бердичеві (2)

Ян Козельський

Бальзак вінчався у Бердичеві 

БАЛЬЗАК У ВЕРХІВНІ

“Оноре де Бальзак венчался в Бердичеве”, — промовляють неодноразово герої драми А.Чехова “Три сестри”, вплітаючи в контекст п’єси своєрідний струмінь романтичного кохання між великим Бальзаком і Евеліною Ганською і в той же час підкреслюючи велич відомого міста.

Бальзак, адресуючи Ганській кожен лист з Парижа, на конверті обов’язково писав: “Верхівня, біля Бердичева”, — не підозрюючи, що саме в цьому місті стане реальністю його невшательська мрія.

Яким було місто в період приїзду сюди Бальзака? У центральній науковій бібліотеці АН України знайомлюсь зі статтею А.Мердера “Бердичів у сорокових роках”. Це був той час, коли знатні й заможні жителі Бердичева порушили клопотання про надання їхньому містечку статусу міста із заснуванням у ньому міської думи й магістрату. Вони стверджували, що урядовий Сенат ще в 1801 році указом від 8 серпня визнав Бердичів комерційним містом в Європі. У проханні, між іншим, наголошено: “Въ число естественныхъ богатствъ — полагается природный умъ жителей. Онъ великими своими успехами принесетъ пользу государству и честнымъ людямъ немалую”.

На той період припадає боротьба за відмежування Бердичева від Житомира і приєднання його до Махнівського повіту Київської губернії. (Махнівка – колишня назва селища Комсомольське, що розташоване на трасі Вінниця – Київ. — Прим. авт.).

Далеко за межі Волинської губернії летіла слава про тодішні бердичівські ярмарки, які влаштовувались по кілька разів на рік і на які приїздили звідусіль, особливо багата шляхта з Галичини, царства Польського і західних губерній.

Сучасник Бальзака Олександр Єловицький писав: “Як тільки потрібна яка важлива покупка для господарства чи для дому — до Бердичева; тільки знадобляться молодому коні та віз, молодій дівчині — придане, п’яниці – вино, гравцеві в кості чи картяреві — гра, якомусь молокососові — бійка, – теж до Бердичева”.

Великому романісту особливо “впали у вічі будинки, які танцювали польку, тобто були так перекошені одні вправо, інші вліво, треті вперед, а деякі взагалі напіврозвалені, інші меншого розміру, ніж наші ярмаркові балагани, а за чистотою нагадували свинячий загін. Видовище це надзвичайно несподіване для європейця і парижанина, що необхідно його побачити у двох—трьох містах, щоб дещо до нього звикнути”. Не без іронії Бальзак писав: “Дивлячись на це у Бердичеві, навіть запитуєш себе: чи є хто в цих халупах, яку можна легко винести трьома паризькими розсильними…”

“Нарешті я прибув на поштовий двір, — читаємо дорожні нотатки Бальзака, – але під приводом того, що має проїжджати князь варшавський, мені відмовлено в конях, а поліцмейстер пояснив, що дозвіл, який мені надано, закінчується у Бердичеві, звідки потрібно проїхати ще шістдесят верств, і то путівцями, щоб дістатись до верхівнянського палацу”.

Під час другого приїзду у Верхівню здоров’я Бальзака значно погіршилось. “…Ось уже чотирнадцять місяців я живу тут, у пустелі, бо це – пустеля, а мені здається, що вони спливли, як сон, без години нудьги, без жодної суперечки, і це після п’яти років спільних мандрівок і шістнадцяти років знайомства. Єдине, що турбує, — це наше здоров’я і інтереси”.

Згодом він занедужав на бронхіт, тож повідомив матері, що “протягом десяти днів я не міг ні писати, ні виходити”. Та життя кличе його у цей клімат незвичної для Бальзака суворої зими, він знову хворіє. “Лікування серця та легенів довелося припинити, у мене на це не було сил, бо я перебуваю у фазі повного ослаблення обох органів. Звідси задишка від найменшої причини, навіть від кожного голосно вимовленого слова”.

“Я заплатив данину 1848 рокові, як усі, що в ньому померли чи помруть, — пише Бальзак до Лаури Сюрвіль у кінці квітня 1849 року. — Тільки ж моє кінське здоров’я завдає чимало клопоту володарці людства, я належу до опозиції, яка називається життям. Під впливом гризот із часу того лютого, що підірвав фінанси та літературу, у мене розвинулась деформація серця (збережи це в таємниці від матері!), я не міг швидко ходити, просто йти під гору. Нарешті, дійшов тут до того, що не міг навіть зачесатися без задишки й серцебиття; двічі були тяжкі напади ядухи. Я не можу підійматися на гору сходами, хіба з великою обережністю, тому мені конче потрібно було віддатись у руки лікарів”.

Лікарі верхівнянського палацу — батько і син Кноте, якими Бальзак надзвичайно задоволений, назвавши Кноте видатним лікарем і зовсім невідомим, і навіть привіз йому подарунок — чудовий екземпляр скрипки, -– встановили діагноз – “звичайну гіпертрофію”, про що Бальзак розповідав:

“…я весь час сиджу на ліках! Бог знає, скільки це триватиме! Якби там не було, поки цілком не вилікують, не вдасться мені, не наражаючись на небезпеку, подолати вісімсот миль, які відділяють мене від Парижа. Будь-яке роздратування чи зворушення — і ця страхітлива ядуха хапає мене; треба, щоб у моєму житті все було рожеве. Прикрощі, про які ти знаєш, були початком хвороби, потім катастрофи 1848 року, який забрав у мене праці на шістдесят тисяч, на які я так розраховував. Утрати, яких пані Ганська зазнала тут і які змінили щасливий перебіг моїх справ — усі ці прикрощі добили мене.

Цю жахливу хворобу, жахливу для людини діяльної, як я (бо хіба це значить жити, коли ти мусиш зважати на все: на найменший вияв почуттів, на гостре слово, на швидкий крок?), посилила протягом останніх двох тижнів данина, яку я сплачую кліматові. Досі я не відчував на собі такою мірою страхітливої дії цього азіатського клімату. Це жахливо! Щодня в мене мігрень, сплю з постійним головним болем. Азія посилає нам вітри, насичені іншими складовими частинами, ніж європейське повітря.

Але, як я вже казав тобі, — обидва лікарі Кноте ручаються, що вилікують мене, і я мушу тобі сказати, що догляд за мною в Парижі був би гірший, ніж тут, де всі виявляють до мене почуття таке ніжне, таке батьківське, таке синівське, таку щиру прив’язаність, що це заміняє відданість найбільш люблячої сім’ї”.

Але хвороба серця і тяжкий бронхіт прогресують, тому питання одруження переходять на інший план. Тепер головне для Оноре — здоров’я. Лікар Кноте встановлює інший діагноз — мозкова гарячка.

“…Це щось жахливе! При кожному її нападі я боюся, що може статися запалення мозку. Останній напад у мене був три дні тому, а тривало це все тридцять три дні. Я став худий, як у 1819 році, але залишилося трохи живота, бо він був такий великий, що виявився в ролі останнього пристанища тулуба, атакованого хворобою. Врешті-решт гарячка була збита шістьма прийомами хініну на день, змішаного з бозна-чим. Пропасниці в цьому краї — на славу. Коли схопиш молдавську пропасницю, слід буде на все життя…”

“Я вже думаю, що, чого доброго, сконаю тут, виплювавши свої легені… пітнію так, що мені здавалося, ніби от-от випітнію душу; ох, як важко я страждав! Але я ще раз виплутався й навіть гадаю, що акліматизувався; головний біль і всі муки акліматизації припинилися. Тільки після трьох чи чотирьох днів я видужав, і все-таки хронічна хвороба дається взнаки весь час”.

Принагідно слід зазначити: саме про цей період з-під пера бальзакознавців, письменників вийшло надзвичайно багато книг, досліджень, монографій – не завжди об’єктивних, які ще й зараз перевидаються, оживають, незважаючи на свою тенденційність.

Знаючи хворобливий стан Бальзака, Евеліна не могла не оцінити своє майбутнє.

“…Стільки смутку в цьому нашому чудовому романі, — писала Евеліна у листі до свого брата Адама Ржевуського. — Я знаю добре, надто добре, що пан Бальзак — приречений і що навіть при найкращому догляді не зможе протягнути довго… Щастя для нього, що він про це не знає і що він увесь сповнений планів на майбутнє, про які слухаю зі стиснутим серцем, бо знаю, аж надто добре, що нема для нас майбутнього! Однак думка, що я можу бути потрібна цьому великому розумові й цьому благородному серцю, також є нагородою. Я дам йому все щастя, на яке він заслуговує, й, роблячи це, сама буду щаслива. Так часто його зраджували, я залишуся йому вірною наперекір усім. Кажуть лікарі, він незабаром має померти, нехай він умре з рукою в моїй руці та з моїм образом у серці…”

Це були роздуми поважної й розсудливої поміщиці у листах, а в житті все виглядало надто складніше. Постало питання з маєтком, спадщиною. У листах, написаних Бальзаком і його нареченою на ім’я міністра Уварова, звучить прохання зберегти за Евою право на маєток після одруження, але після передачі листів цареві надійшла відповідь про те, що якщо Е.Ржевуська-Ганська одружиться з громадянином Франції, через шість місяців після шлюбу вона, згідно з чинним законодавством, втратить право на маєтність. І Евеліна зрікається свого верхівнянського поміщицького володіння на користь своєї дочки Ганни, отримуючи при цьому вартість сьомої частини нерухомого майна, яким вона володіла, і четверту – рухомого.

Нарешті вона твердо вирішила взяти шлюб з великим Оноре, залишити Верхівню і виїхати до Парижа. Бальзак, окрилений таким рішенням Північної Зорі, пише листи сестрі, матері.

“У великому китайському келиху, який стоїть на коричневій шафі в першій кімнаті на другому поверсі, поруч з вітальнею, знайдеш адресу крамниці квітів на Єлисейських полях, — писав Оноре матері. — Власник її відвідував мене ще в 1848 році, і ми обговорили тоді декорування дому квітами, яке має мінятися кожних  два тижні, тоді він визначив і ціну: 600 — 700 франків на рік. Оскільки я змушений був їхати, довелося тимчасово притримати це замовлення; можна його здійснити тільки тоді, коли буде досить грошей і коли особа, про яку йдеться, висловить на те згоду. Вона любить квіти, я знаю про це… Якщо квітникар раз прикрасить дім, то це буде підставою для дальших переговорів. Дивись, щоб квіти були справді гарними, й розраховуйся з ним точно. Треба оздобити квітами: по-перше, стіл для квітів у першій кімнаті, по-друге, стіл у японській вітальні, по-третє, дві жардиньєрки в кімнаті зі склепінням, по-четверте, маленькі столики з чорного дерева в сірій кімнаті під склепінням, по-п’яте, дві жардиньєрки на сходовому майданчику, по-шосте, маленькі дерев’яні жардиньєрки, що стоять у двох вазах…”

З великим аншлагом на сценах варшавських театрів йде вистава “Весілля пана Оноре”, яку написав відомий польський письменник Ярослав Івашкевич. “Бо я люблю тебе, Евеліно, як люблю життя, — звучить зі сцени монолог Бальзака. — Ти для мене — саме життя. Я не міг би існувати без тебе. І це тепер, під старість, моє почуття стало таким пекучим, таким неймовірно важким і таким могутнім. Знаєш, часом на півдні бувають такі дні: зранку холодно, потім теплішає, а під вечір віє і стає так тепло, що просто важко дихати. Мені зараз важко дихати… не тому, що серце мене підводить, а тому, що так страшно тебе люблю”.

Ці слова — плід фантазії автора багатьох творів про життя славетних, але Оноре Бальзак міг так промовити своїй нареченій, їдучи рано-вранці дощового дня 2 (14) березня 1850 року у Бердичівський костьол святої Варвари, щоби взяти такий довгоочікуваний шлюб з Евеліною Ганською.

Багатьох цікавить, чому ж вони взяли шлюб саме у провінційному Бердичеві, а не, як спочатку планувалось, у місті Житомирі — центрі губернії.

Моніка Варненська в есе розповідає: “Юрій Мнішек, відвідавши столицю губернії на початку березня, застав тут карнавал у розпалі, з’їзд дворян з усієї околиці і… нестримну людську цікавість. Плітки про близький шлюб удови пана Венцеслава Ганського з визначним французьким письменником, про одруження, яке було завершенням багаторічного роману цих двох людей, давно кружляли по дворах і палацах. Краще було, зокрема, з огляду на здоров’я письменника, хворого й виснаженого, уберегти його від зіткнення з безцеремонною, набридливою людською цікавістю”.

Отож Юрій Мнішек радиться з шанованим у родині Ганських ксьондзом Віктором Ожаровським, директором духовної семінарії в Луцьку. На Волині він мав великий авторитет. Сам житомирський єпископ зважає на його думку. Втручання ксьондза Віктора ламає останні побоювання та опір єпископа.

Спричинюється до цього також впливовість, такт і особиста чарівність графа Густава Олізара, який був присутній під час розмов з єпископом.

Цей поет, романтик, увічнений Міцкевичем у “Кримських сонетах”, був запрошений за другого свідка шлюбної церемонії. Олізар допомагає також Мнішекові залагодити всілякі формальності, пов’язані з урядовими інстанціями. “Індульт на ім’я к.Віктора Ожаровського сьогодні зранку буде готовий(…); в індульті буде написано, що шлюб має відбутися в костьолі парафії святого Юзефа в Бердичеві”, – повідомляє Ганську її зять десь у першій половині лютого.

Насправді ж місцем вінчання став костьол святої Варвари, костьол, який, за словами Бальзака, стікав тоді танучим снігом і гудів від дзвонів. Двома іншими свідками були: швагер князя Ожаровського й канонік бердичівської парафії.

Не так давно начальник відділу Житомирського обласного державного архіву Віра Володимирівна Калинкіна, переглядаючи актові книги із записами про народження, смерть і одруження, що раніше зберігалися в Бердичівському римсько-католицькому костьолі святої Варвари, знайшла в одній із них оригінал метричного запису про одруження Оноре де Бальзака з Евеліною Ганською.

Як не дивно, але цей документ рясніє неточностями: Бальзак народився не в Парижі, а в м.Турі, в приході св. Филипа знаходиться тільки його новий особняк, що на вулиці Фортюне; у листах з Верхівні він, звичайно, не запитував дозволу на шлюб у своєї матері, вік Ганської у шлюбному свідоцтві написаний невірно.

У Бердичеві, на жаль, не кожен може показати цей костьол, в якому вінчався французький письменник. Пригадую, у вересні 1980 року, коли вперше приїхав до цього міста, щоб торкнутись місць славетного Оноре де Бальзака, на моє прохання одна з бердичівлянок ствердно показала на… костьол ордену Босих кармелітів, що в той час був вкритий риштовками, які говорили про його реконструкцію. Але насправді цей шлюб відбувся у невеличкому фарному костьолі, що побудований у 1826 році на головній вулиці Варварою Радзивілл, який мав у вівтарі зображення святої Варвари.

Приміщення костьолу св. Варвари збереглось до нинішнього часу. Вихор історії вніс корективи в його архітектурне обличчя. На місці, де були двері, якими входило щасливе подружжя, у 70-х роках встановлено меморіальну дошку.

До листопада 1992 року приміщення, на якому прикріплено таблицю про те, що це пам’ятка архітектури і охороняється державою, використовувалось як… дитяча спортивна школа. З приводу цього Андре Вюрмсер в “Бесчеловеческой комедии” розповів своїм землякам цікавий епізод: “Мне рассказывали интересный случай, — пише він. — Один местный мальчик как-то услышал разговор писателей, выяснявших, в какой из церквей Бердичева венчался Бальзак. Мальчишка вступил в разговор и заявил: “Что вы, Бальзак венчался в нашем физкультурном зале!”.

Тепер приміщення костьолу святої Варвари, відповідно до рішення Бердичівського міськвиконкому, передано віруючим римо-католицької громади міста, як, до речі, і всі споруди кляштора ордену Босих кармелітів, верхнього і дальнього (нижнього) костьолів монастиря.

Що чекало молоде подружжя після того березневого ранку?

“Моя молодість не була щасливою, а весна — сповненою квітів, затее літо матиму найсонячніше, а осінь найлагіднішу з усіх…” – писав Оноре до Зюльми Карро. Натомість Евеліна після шлюбного обряду в Бердичеві знала, що перед нею відкрилась ширма нелегких днів, труднощів, переживань, адже, як відзначають літератори й бальзакознавці, день 14 березня (за новим стилем) 1850 року став для них днем, від якого бере початок розлучення такого романтичного кохання…

У квітні того ж року подружжя виїжджає у Францію. Вмираючий Бальзак з великими труднощами, з тяжкими приступами задухи, мігренями й кволістю і в стані спаду сердцевої діяльності і розладу кровообігу ледь-ледь витримує переїзд із Верхівні до Парижа.

Як згадувалось раніше, відповідно до прохань Бальзака у листах з Верхівні, його паризький будиночок, що на вулиці Фортюне, обставлений букетами квітів, яскраво освітлений, але, коли біля нього зупинилась карета, слуга не з’явився. Після того, як було зламано замок, стало зрозумілим: слуга, виконавши доручення Бальзака, раптово збожеволів.

Такою була перша ніч після подорожі Оноре й Евеліни.

Клімат рідної Франції, на який так розраховував Оноре, виявився

недостатнім для покращення стану його здоров’я. Життя Бальзака поступово і непоправно згасає серед антикварностей у палаці, збудованому в XVIII столітті одним з відомих банкірів. Теофіль Готьє залишив спогади про обстановку будинку Бальзака і Ганської, тому наведу їх уривок для порівняння з палацом у Верхівні. “Їдальня, обшита старим дубом, зал, оббитий дамаським шовком з золотими ґудзиками, бібліотека, обставлена”булевськими” шафами з бронзовою і черепаховою інкрустацією, ванна кімната з чорного і жовтого мармуру, галерея з верхнім світлом, що м’яко освітлювала цінні зібрання картин, серед яких — оригінали Порбуса і Гольбейна, на всіх етажерках рідкісні витребеньки, саксонський і севрський фарфор, китайські вази…”

Але серед цього багатства і розкоші в ніч з 17 на 18 серпня 1850 року Бальзак вмирає…

Коли перестало битися неспокійне серце Оноре де Бальзака, Евеліна відчула, окрім смутку, жалоби й самотності у Парижі, страшенний тиск балачок, інтриг, наклепів, але історія, хоча й із запізненням, змила оту чорноту міщанського світу, якою було окутане її ім’я. Вона залишилася жити в літературі тією Жінкою, що йшла поруч з великим генієм — Бальзаком.

“Єдине, що залишилося мені тепер у моєму нещасті, — це очистити його пам’ять, сплатити борги, які над ним висіли, і дбати про його матір, як про свою, — писала Евеліна з Парижа братові Адаму. — Не жалію ні за чим, а коли Пауліна (сестра Евеліни. — Прим, авт.) написала мені, що я могла б уберегти себе від усієї цієї агонії, якби не вийшла заміж за пана де Бальзака, я відчула, що мені не хотілося б ніколи в житті навіть бачити її.

Ні, я й справді не жалію ні за чим, не докоряю собі ні за що. Мало жінок мали таке щастя, яке мала я: бути другом, порадником, єдиною любов’ю людини, яка завжди вважатиметься одним із найбільших письменників свого часу, і я можу пишатися тим, що була його натхненням, утіхою, підтримкою тоді, коли світ глузував з нього й не хотів вірити в його геній, і що завдяки мені, моїй любові та моїй відданості його останні дні на землі були щасливими, що хоч на короткий час він зазнав цілковитого щастя, здійснених сподівань”.

Відомий польський бальзакознавець Тадеуш Бой-Жаленський так висловився про Евеліну Ржевуську-Ганську-Бальзак: “Вона вміла бути коханкою, другом великої людини, не зовсім уміла бути його вдовою. Бувають інші жінки: погані коханки, погані дружини, але прекрасні вдови…”

У верхівнянській кімнаті-музеї, яка діяла з травня 1959 року по січень 1984-го, на біломармуровому камені як експонат стояла фотографія, обрамлена у рамку, на якій зображена група туристів з нашої країни біля могили Оноре де Бальзака на кладовищі Пер-Лашез у Парижі. На знімку, який подарувала музею викладач місцевого технікуму, увагу привертає схожий на капличку склеп, на якому встановлений бюст письменника.

У місті на Сені, про що сповіщають написи на плитах, знайшли свій останній спочинок:

“Оноре де Бальзак, народився в Турі 20 травня 1799, помер у Парижі 18 серпня 1850 р.”.

“Ганна-Марія Жозеф, графиня Ганська, вдова графа Вадлена Мнішека”.

“Граф Жорж Вадлен Мнішек, народився в замку Вишнівець 22 березня 1832 р., помер у Парижі 17 листопада 1882 р.”.

“Ева, графиня Ржевуська, вдова Оноре де Бальзака, народилася в замку Погребище 6 січня 1805 р., померла в Парижі 9 квітня 1882 р.”.

Відомий французький бальзакознавець Марсель Бутерон писав в “Апології пані Ганської” про Евеліну: “Від першої зустрічі вона стала в житті Бальзака ідеалом любові, який він собі створив в уяві і в можливості якого сумнівався. Вона була для нього чудовим реваншем за погорду маркізи де Кастрі, вона з першого дня віддала йому серце і пообіцяла руку. Покохала його так, що в 1833 році, у першому пориві любові, хотіла все кинути, щоб іти за ним. А далі, незважаючи на віддалення, роки, його невірність, упередженість родини, вистояла в своїй любові. Коли він був старий, хворий, вкрай виснажений, вона приймала його протягом багатьох місяців у своєму палаці в Україні; створила йому домашнє вогнище, сім’ю; щоб мати можливість вийти за нього заміж, вона зреклася більшої частини своїх маєтностей, погодилася ділити з ним скромне життя в місті, якого не любила, в оточенні, яке було їй чужим. Вона заплатила борги Бальзака — за його життя й після смерті — кількасот тисяч франків, доглядала його невтомно й самовіддано. Нарешті, коли він помер, вона, незважаючи на хворе серце, віддала багато сил і енергії виданню і пропаганді творів Бальзака, тим самим сприяючи зростанню його слави… Якщо й цього не досить, якщо й це не називається “кохати”, то чого ж вам ще треба?”.

 ПОМИЛКИ ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАКА НЕ БУЛО

Післяслово

Цей твір з’явився не випадково. Я давно збирав матеріали, пов’язані з перебуванням Бальзака в Україні, зокрема на Житомирщині. Свого часу, вчителюючи в селі Мар’янівці Баранівського району, возив дітей на екскурсію в Верхівню, сам не раз бував у Бердичеві, відвідав костьол, де вінчався славетний письменник.

Вражень назбиралося чималенько як позитивних, так і негативних. Навіть брався писати повість, та відраяв мій добрий приятель, учитель-словесник:

– Друже, облиш! Знайшов фігуру — француз! Він тобі тре!.. От би жив тут Панас Мирний або Нечуй-Левицький. Бальзак — ловелас, а з ким злигався — панською шльондрою… Яке їхало, таке й здибало. До речі, ти читав роман Натана Рибака “Помилка Оноре де Бальзака “?

–  Читав.

–  І що скажеш ?

–  Скажу, що це махрова брехня!

–  Ого! На кого замахнувся, ну, тоді, як кажуть, з Богом, Парасю!

– А ти не кепкуй! Я доведу, що ніякої помилки не було. Була любов, було велике кохання, а коли любиш, то ніяких перепон у житті не існує…

– Не гарячкуй, друже. Це слова, треба факти, мотивація, докази. Можеш, до речі, про це сказати самому Натану Рибаку.

–  І скажу.

–  Гаразд. Я тобі допоможу. Ось його київська адреса.

Натан Рибак був вельми впливовою людиною. Другом знаменитого Корнійчука, заступником голови комітету захисту миру, лауреатом Державної премії СРСР. Я про це не знав, та це, зрештою, ні про що мені не говорило.

Прочитав його роман, він мені не сподобався. Бальзака уявляв зовсім по-іншому, зібрав унікальний матеріал. Про це й хотів поділитися з відомим письменником.

Із Натаном Самійловичем пощастило зустрітися в Спілці письменників.

На мене дивилися колючі очі маленького, рухливого чоловіка в чорному дорогому костюмі, що аж іскрився в променях сонця. Сорочка біла, накрохмалена, галстук у білий горошок. З-під манжетів зблискували золоті запонки.

Рибак слухав мене неуважно, якось аж нервово, весь час поглядаючи на годинник.

–  Не розумію, що ви від мене хочете ?

– Ви написали, даруйте, не зовсім коректно. Ніякої помилки в Бальзака не було…

– А що ж було ? — наїжачився Рибак.

–  Була велика любов, справжнє кохання. Це щастя Бальзака, а не біда, як ви пишете…

Рибак перебиває різким жестом:

– Хто ви такий?

–  Учитель… З тих країв, де бував Бальзак. Зібрав чимало матеріалу, хотів порадитись…

–  Рада тут проста. Роман написано. Його перекладено мовами світу. Не радив би ворушити старі рани… Шукайте своїх героїв і тем.

Рибак підвівся. Ще раз глянув на годинник.

–  Вибачте, у мене справи. Бажаю успіху!

Давно це було – на зорі туманної юності, та запам’яталося на все життя. До теми Бальзака більше не повертався, бо захопила в полон поезія…

І ось нова зустріч, немов побачення з молодістю, повернення у ті далекі часи. Знайомство з директором музею Бальзака в Верхівні Чернегою. Володимир Гнатович розповідав про зміни, які сталися останнім часом, про оновлення музею Оноре де Бальзака.

Зокрема збільшився бібліотечний фонд, з’явилися нові надходження про Бальзака, його перебування в Верхівні. Упорядковано зали, приміщення, кімнати, де жив і творив великий французький письменник. До речі, в маєтках Ганської міститься школа механізації, тут навчаються майбутні спеціалісти сільського господарства. Одне слово, є на що подивитися, є про що розповісти без зайвої скромності. Я хапаюся за цю тему, прохаю написати. Мовляв, сам колись перехворів Бальзаком, навіть із самим Рибаком поцапався…

Володимир Гнатович запрошує відвідати Верхівню, згадати молодість, побувати в улюблених пенатах Бальзака, а потім, між іншим, неквапливо додає:

–  Про це вже написано. Є в нас чудова людина – Ян Доминікович Козельський. Він усе життя збирає відомості про Оноре. Побував у Києві, Москві, Санкт-Петербурзі, у Кракові, Варшаві. Має унікальний матеріал, вистачить на цілу повість…

– А хто він ?

–  Краєзнавець, журналіст. Працював у Ружині, в райгазеті, а тепер перебрався в Стару Синяву на батьківщину, але Верхівню не забуває, навідується. Ось його координати.

Анатолій КАМІНЧУК, м. Київ.

На фото: біля могили Бальзака на кладовищі Пер-Лашез у Парижі. Фото Наталії МЕЛИХ (м.Радивилів).

ДИВ.:

Дев’ять листів Бальзака в Радивилів.

Оноре де Бальзак, щипці і скрипки… Ну й ну!..

Радивилівський приятель великого француза.

 

Реклама

Популярные новости


Реклама

Календарь новостей

Реклама

Архив новостей

Реклама

rss