Главная › Новости

Як підкупити український народ? - Інтернет-видання «ФЕНІКС-СЛОВО»

Опубликовано: 15.01.2019

У Криму намагаються підкупити українських вояків

Війна з бідністю потребує таких самих добровольців і волонтерів із середнього класу, як і війна з окупантами.

Колись Гегель писав, що найбільша трагедія – це не конфлікт правди й кривди, а конфлікт між правдою і… правдою.

Коли з одного боку барикади стоять за правду, а з іншого – за гроші, то війна, зазвичай, закінчується разом із грошима. Коли правда воює з правдою – цій битві немає кінця, бо боротьба за правду не знає компромісів.

Громадянин Узбекистану намагався підкупити українського прикордонника

Нам дуже хочеться, щоб у нашій нації була одна правда. Але для цього, писав англійський філософ Ернест Геллнер, нація має бути ентропійною, однорідною. Розшарування її знищує.

Хтось із блогерів писав: «Обіцяти у випадку приходу до влади списати всі комунальні борги – популізм. Пообіцяти й дати українцям безвіз – політика».

Карбована фраза. І для певної частини українців справедлива. Для тих, у кого немає проблем з оплатою газу й електрики і є кошти для мандрівок у Європі.

Чи багато таких? Як підказує статистика поїздок по безвізу, мінімум 500 тисяч.

А як бути з тими, для кого 8 грн за кубометр газу на опалення хати – непомірна ціна? Для них безвіз – щось позаземне, а тарифи – ось вони, реальна політика.

Чи багато таких? Мабуть, більше, ніж хотілося б. Можливо, 6 мільйонів (ті, хто отримують субсидії), можливо – троє з п`яти українців (стільки, за даними ООН, у нас людей живуть за межею бідності).

Можна заперечити: це наслідки війни, руйнування економіки на сході, безробіття біженців… Так, наслідки. Але від них нікуди не дінешся.

Незаможний українець – він не посібник окупантів, і він не дебіл. Він може погодитися: справді, якщо не підняти ціни на газ – не дадуть кредит; а не дадуть кредит – почнеться інфляція, яка знецінить пенсії, зарплати і збереження. Але ж інфляція – десь у майбутньому. А тарифи – вже зараз висять дамокловим мечем.

Незаможного українця не переконаєш затягнути паски заради майбутнього країни. 92% опитаних на одному з телеканалів на запитання: «Чи слід підвищувати пенсії, якщо це обвалить економіку?» відповіли ствердно.

Людину, яка кругом заборгувала за газ і світло, не налякаєш розпадом держави. Вона сподівається, що розпад держави спише всі її борги.

Її не переконаєш мантрами про те, що за останні роки багато що змінилося на краще, варто лише порівняти сьогодення з минулим. Бо ніхто ніколи не оцінює свій добробут, порівнюючи його з минулим. Не так давно й мобільні телефони були статусною річчю, а сьогодні є чи не в кожного п`янички. Чи привід це, аби відчути себе заможним?

Ми порівнюємо своє життя з тим, як живуть інші…

А тому аргументи на кшталт – подивіться, як росте в Києві число хмарочосів, як багато на вулицях представницьких авто, згадування про вщерть набиті делікатесами візки у супермаркетах – всі ці аргументи мають зворотний ефект. Чим вище здіймаються над містом хмарочоси, тим мізернішими відчувають себе бідняки.

Коли ми їм кажемо: заможності й добробуту не доб`єшся подачками, а тільки самовідданою працею, вони запитують – а якою працею їх досяг Ахметов?

Коли ми посилаємося на біблійне: трудитися «в поті чола свого, щоб добувати хліб свій», вони нам відповідають з того ж таки Писання: «Продай маєток свій і роздай нужденним».

Навіть близькість війни уже не мобілізує, скільки нею не лякають. Навпаки, загроза вторгнення змушує забути про майбутнє і зосередитися, як метелик-одноденка, на теперішньому часі.

Не тільки ситий голодного не розуміє, але й голодний – ситого.

Ваша правда – сьогоднішні голодні не такі, як колись. Вони не їдять кору й борщ із лободи. У них є дах над головою, таке-сяке соцзабезпечення і кошти на соціальний хліб. Іноді навіть машина – жигуль чи старий опель, але – на єврономерах. Вони почуваються нужденними не тому, що в них не вистачає грошей на харчі та комуналку, а тому, що тільки на це й вистачає.

У них немає коштів на комфортне житло, перспективне майбутнє і забезпечену старість. Як їх надихнути величним майбутнім країни, якщо вони зневірилися у власному?

Спробуй, переконай їх, що це справедливо, коли доросла й сильна людина з освітою – щоденною роботою за все життя не може заробити собі на квартиру, а буває й на пенсію? Доведи, що це чесно, якщо починали разом в 90-і, але один – наплював на совкові закони, прихопив «всенародну» власність, а інший, законослухняний «лох», боявся вкрасти зайву гайку – і лишився жебраком.

Бідним українцям легше жилося би без багатих.

А багатим – без бідних.

Чим ширшою стає прірва в достатках, тим міцнішими – переконання бідних, що їх обкрадають багаті.

Чим більше соціальних пільг, субсидій і дешевого хліба вгачує держава в ту прірву, тим міцнішою є впевненість багатих, що бідні їх об`їдають.

Бідні, бо дурні – думають заможні про незаможних. А ще – ліниві й заздрісні. І держава має допомагати успішним, а не аутсайдерам. Бо не можна розділити все між усіма. «Всіх», як писав Жванецький, занадто багато, а «всього» – занадто мало. І варто, як водиться у військових хірургів, рятувати в першу чергу не тих, хто має тяжчі поранення, а тих, у кого вищі шанси вижити.

Багаті бояться е-декларацій, НАБУ і майданів, на які погрожують вийти бідні. Вони вивозять сім`ї за кордон і не ризикують інвестувати в економіку власної країни. Бо за гречку злидарі приведуть до влади популістів.

Як позбавити бідних можливості впливати на владу? З цього приводу в середовищі заможних є чимало рецептів. Скажімо, заборонити голосувати усім, хто досяг пенсійного віку, чи не сплачує податки. Або ж внести зміни до Конституції, які дозволять платити люмпену державну допомогу за умови відмови від участі в голосуванні. Така собі покупка голосів навиворіт…

Натомість бідні уже й не вірять у вплив на владу. Вони звикають виживати поза системою – збирають пляшки, здають на металобрухт каналізаційні люки, переганяють через кордон євробляхи. А ще – наймаються копачами на бурштинові поля, чорними лісорубами на вирубку Карпат, чорними чорноробами на новобудови Войцеховського. Або ж беруться за гроші плескати кислотою в обличчя активісток, грабувати касирів чи торгувати наркотою.

Саме тут, у позалегальній економіці, а не на майданах і смолоскипних маршах, народжується контреліта, яка з часом може захопити владу й встановити свої правила гри…

Чим більший розрив між двома правдами – тими, хто є успішним, і тими, хто в аутсайдерах, – тим більшою є загроза, що нація, розколовшись надвоє, припинить своє існування.

Бо або ж бідні, відчувши себе чужими поряд зі своєю елітою, знайдуть розуміння у люмпен-пролетарів сусідньої країни (як було з Україною в 1918-у). Або ж багатії, налякані революцією, попрохають допомоги в сусіднього диктатора (що трапилося у 2014-у).

Як їх, ці дві правди, помирити?

У тоталітарних країнах із цим легше – утаємнич розкіш панівної еліти, створи церкву на кшталт РПЦ, віддай третину бюджету на ОМОН, сльозогінний газ і «чорні воронки» – і все устаканиться.

У нашій демократії – проблема: інтернет та дрони покажуть мільярди й маєтки, зброя на руках не дасть волі силовикам, церква – скоріше кличе до непокори, аніж до покірливості.

Що залишається?

Дієвий спосіб соціального контролю в сучасному індустріальному суспільстві – поголовний підкуп, матеріальне заохочення за відмову від соціальної агресії, писав Ернест Геллнер.

Заможні вміють давати хабарі. Бо 10% із них його хоча б один раз брали, а 90 – давали. Біда у тому, що вони не знають справжньої ціни народу. Вони йому тичуть милостиню – продпайки, передвиборні дитячі майданчики під будинками, дешеві комп’ютери у школи, зарплати й пенсії, повернення вкладів…

Бідний візьме подачку. Але не купиться. Він і далі мріятиме про Робін Гуда, який порозвішує на стовпах корупціонерів і глитаїв, і роздасть поміж бідними їхнє майно.

Спокій у суспільстві коштує значно дорожче.

Якщо заможні прагнуть, аби незаможні поважали багатство, вони самі мають поважати бідність.

Нема націй і людей, не здатних від природи бути заможними, писав британський економіст Джеймс Робінсон (що побував недавно в Україні). Націю розколює на бідних і багатих нерівність можливостей.

Заможні мають підкупити бідних, надавши їм шанси стати багатими.

Зробіть так, щоб вони не їздили до Польщі перебирати тамтешню цибулю. Навчіть їх новітнім професіям, допоможіть їм розпочати бізнес, застрахуйте їх від форсмажорів, які стрясають суспільство, і від просто мажорів, які не знають ані совісті, ані честі у рейдерстві. Зробіть так, щоб банки в нас перестали бути общаками для однієї сім`ї, а проценти по кредитах стали людськими, щоб фондовий ринок перетворився з фікції на інструмент внутрішніх інвестицій для пересічних громадян.

Допоможіть їм залучити їхні активи – а вони є у кожного бідняка: у бабці, яка не спроможна проплатити за опалення трикімнатної квартири, а могла б здати її під офіс і переселитися в меншу; у власника старого мотоцикла, на якому зручно розвозити пошту; у володаря чотирьох соток саду на дачі, де можна вирощувати кріп, рукколу чи троянди на продаж. Освіта, хоббі, просто пара робочих рук – все це активи, які наші бідняки просто не вміють застосувати – бо у Союзі й після Союзу цьому не вчили.

Не просто дайте вудку, а приведіть на підгодоване власноручно рибне місце, навчіть премудрощів лову, особисто виростіть собі конкурента, який, безумовно, згодом відбере у вас частку ваших прибутків. Але перестане хижим оком позирати на ваше майно, бо зможе накопичити власне.

У європейських країнах нема такої прірви між багатством і бідністю не тому, що там совісні олігархи, а тому, що в них були сотні майданів, які позбавляли й багатства, й голів, – і вони зрозуміли цей рецепт економічного щастя і соціальної стабільності.

Не варто спихати все на державу. Держава – лише інструмент з обмеженими можливостями. Війна з бідністю потребує таких самих добровольців і волонтерів із середнього класу, як і війна з окупантами.

Важко поєднати дві правди, але наблизити – можливо. Варто лише пам`ятати, що нація ХХI століття не має ділитися на еліту і плебс. І добре було б, якби елітою відчув себе кожен українець…

Євген Якунов.  Київ

Укрінформ