Главная › Новости

Дуже страшне милосердне кіно

Опубликовано: 14.01.2019

Jimmy Wales: How a ragtag band created Wikipedia

10 жовтня у Дніпрі презентували документальний фільм Катерини Стрельченко «Вірю, чекаю, молюся» про полонених і зниклих безвісти бійців. Стрічку створила творча група студії «12-й кадр».

Райское место (69 серия)

Творці та герої стрічки

Відповідальність держави щодо долі власних громадян та захисту їхніх прав є безумовною й надзвичайно високою. Привертання уваги до долі бійців і цивільних, що пройшли жорстоке та нелюдське поводження на непідконтрольній території, зазнали серйозних психологічних травм – одна із тем, яку підняли у фільмі. На жаль, ставлення до жінок у полоні не менш жорстоке, ніж до чоловіків. Зібрані докази та показання свідків вказують на те, що деякі злочини, вчинені на сході під час військового конфлікту, цілком можуть бути кваліфіковані як злочини проти людяності. Крім цього, коментарі у фільмі дають психологи, представники Червоного Хреста, волонтери, працівники «Евакуації 200», судово-медичні експерти, фахівці з питань ДНК з лікарні ім. Мечникова.

Words at War: Ten Escape From Tojo / What To Do With Germany / Battles: Pearl Harbor To Coral Sea

- Робота над фільмом почалася з травня 2018 року, - розповідає режисерка фільму. - На нас вийшли мами, які розшукують своїх дітей. Вони організовували поїздку у Мар’їнку, щоб зустрітися з батьками тієї сторони, аби обмінятися інформацією. Ми поїхали разом з ними. Приїхавши на місце, вони одразу почали стикатися з певними складнощами, які заважали зустрічі. Ми довго чекали, чим все закінчиться, з жінками спілкувалися представники ОБСЄ. В решті-решт зустріч не відбулася.

Потім було багато спілкування з абсолютно різними людьми. До кожного, хто пройшов полон і катування, треба було підходити обережно.

- Знімаючи фільм, я була повністю сконцентрована на тому, щоб не пропустити нічого важливого і надати слово людям навіть з протилежними точками зору, - продовжує розповідати Катерина Стрельченко. - Для мене це завжди принципово. Хотілося, щоб персонажі були різними. Я розумію, ми уявляємо сучасних героїв ідеальними, але це не так. Вони мають право на слабкість, сумнів, страх, відчай. В певних обставинах вони просто намагалися вижити, і ми не маємо ніякого права їх засуджувати, бо не були на їхньому місці. Дивитися на людське горе було важко. Після кількох документальних стрічок організм почав себе захищати, я дізналася, що таке емоційне вигорання. Я йому навіть зраділа... З кимось було нескладно спілкуватися, хтось намагався контролювати кожне слово. Підтримувала як могла, адже розуміла - це для них стрес.

Це було непросте спілкування з тими, кого морально скалічив полон чи тривалий пошук рідних. Розкриватися їм було нелегко, вони намагалися стримувати емоції. Екс-полонені, знову занурюючись у страшні спогади, просили перерви. І це були ті, хто вже трохи адаптувався.

- Жінки, над якими знущалися, – то окрема тема. Одна – татарка з Криму Гайде Різаєва, потрапила в полон на четвертому місяці вагітності. Били і казали: «Це бендерівська дитина, вона не повинна жити!» Іншій – Ірині Бойко з Полтави, виймали ложкою око. Усі її коліна в страшних шрамах, палець відрізаний садовими ножицями. Сергій Захаров, художник.

В окупованому Донецьку наважився на смертельно небезпечний вчинок – створив серію робіт з фанери, пародій на бойовиків і розташував рано-вранці в місці. Його знайшли. Катували. Зламали ребра. Принижували.

Важка категорія респондентів – мами, які шукають дітей. Бо є розуміння, що вони навряд чи дочекаються, бо є ДНК-співпадіння, бо пройшло кілька років, а новин немає ніяких. Але вони чекають. Зустріч з реальністю – найважча…

«Де ти, дитино моя? – питає невтішна мати. – Хто поруч з тобою? Хто бачить твою рідну посмішку? Хто збирає в долоні твої солоні сльози? Ти мій – кров від крові, тіло від тіла. Наші душі говорять уночі, поки я сплю. Літають хмаринками, сміються, пригадують. А потім я прокидаюся і не знаходжу тебе ніде. Поруч зі мною лежить твердий згусток туги, він просочується через ковдру, вповзає в мозок, отруює. Куди подітися від пекучого болю, хто підтримає, хто дасть пораду? Люди, держава?.. Чи зрозуміють, чому я кричу, іноді мовчки, стукаю в двері самотності, розбиваючи руки в кров? Але я буду чекати. Попри все. Тому що не можу по-іншому».

Мами, що шукають синів - мужні. Вони вперто йдуть до мети, навіть коли всі обставини проти них. Цю ситуацію у фільмі досить чітко пояснює психолог, але і без психолога зрозуміло, що прийняти дійсність жінки не готові.

- До останньої хвилини знімального процесу мене не відпускало відчуття, що треба набирати матеріал далі, - розповідає Катерина Стрельченко. - Хотілося їхати, шукати, розмовляти. Зупинив сценарист, сказав: досить, тут вже на три стрічки. Всіх бажаючих взяти неможливо. Прийшлось відмовляти. Оце було найважчим. Над фільмом працювало багато людей, до постановочних зйомок долучилися реальні бійці, що були на війні. Один приїхав з далекого містечка біля Молдови - Саша Сарабун, дуже йому вдячна за це. Надихнув як актор Віталій Фоменко, боєць батальйону “Донбас”. Звісно, хочеться подякувати людині, яка втілила нашу мрію у реальність, - Віктору Боняку і моєму чоловікові, оператору і режисеру монтажу Дмитру Панкову. Теми наших стрічок нелегкі. Ми багато разів бачили сльози на очах глядачів, якось прийшлося викликати швидку допомогу, бо людині стало зле. В однієї дівчини була істерика, її вивела із залу подруга. Ми не робимо фільми навмисно важкими, скоріше правдивими. Це для нас найкращий комплімент. На цензуру реагуємо болісно, просто не сприймаємо зауваження: «Оце треба прибрати, бо це про владу». Сваримось. Відстоюємо. Поки що вдається.

Сергій Фоменко, батько Віталія Фоменка, поділився з нами, як це, говорити на камеру про свій біль: «Я приїхав з роботи, Віталій мені каже, сьогодні приїдуть знімати, зададуть кілька питань. Ще я декілька разів дивився фільм про Дніпро-1, так що моральної підготовки не треба було. Воно все сидить в голові. Але коли давав інтерв’ю, то в одному місці «поплив», прикусив губу, щоб відновитися».

Фільм «Вірю. Чекаю. Молюся» - це красномовна відповідь усім тим, хто втомився від війни, тим, хто живе в іншій реальності, де війни немає, тим, хто готовий на мир будь-якою ціною.

«Кров наших бійців теж має голос. Ми чуємо, як вона говорить. Кров не зникла в нікуди, її увібрала в себе земля, а земля нічого не забуває. Страшна клятва на землі, а ще страшніша – на землі із кров’ю братів наших. Єдине, чого ми точно не втратимо, – це відчуття землі. Воно гостре, солодке, запаморочливе. Ми ніколи не мали його так близько, ніколи так глибоко не розуміли, як зараз. Лише від такого відчуття землі можна сповна усвідомити себе людиною, чоловіком, її оборонцем, солдатом...»

Волонтерка Марта Туманова написала на своїй сторінці у Фейсбуці: «Вірю. Чекаю. Молюся» - це фільм, який потрібно подивитися усім. Особливо тим, для кого досі «війни немає», тим, хто «я вас туди не посилав» і тим, хто «понакупляють отих УБД». Фільм для Гааги. Фільм для усієї світової спільноти. Йдіть. Дивіться. Цю жахливу правду потрібно знати. І ще раз, і ще раз вклоніться пам`яті загиблих Героїв та обійміть тих, хто, пройшовши це пекло, залишився живим!»

Ігор Кирильчатенко, актор та режисер Дніпровського драматичного театру ім. Шевченка, ветеран АТО, також поділився своїми враженнями від фільму на Фейсбуці: «ВІРЮ, ЧЕКАЮ, МОЛЮСЯ» і ХОЧУ щоб цей фільм побачили ВСІ(!), а не тільки ті кому воно БОЛИТЬ! Ці люди приходять на вистави та фільми, хвилюються, плачуть і знову переживають вже прожите, обговорюють побачене і вирішують що можуть зробити та чим ще можуть допомогти. Потім роз’їжджаються по домівкам щоб завтра вирушити кожен на свою передову. Одні і ті ж люди, люди яким небайдужа доля країни! А хтось, як сказав один із героїв фільму: *@ живе як і раніше, лежить у теплому ліжку і попиває пивко_ його ця війна і її наслідки не стосуються! Адже є люди, яким не все одно...»

Більше 20 міст виявили бажання презентувати у себе фільм «Вірю. Чекаю. Молюся». Заплановано покази у Києві, Полтаві, Харкові, Запоріжжі, Ужгороді, Мукачеві, Одесі і т.д.

Людмила ШАМРАЙ

Метки: Фільм «Вірю. Чекаю. Молюся»

Loading...