ТРИДЦЯТЬ П’ЯТЬ КРОКІВ МІЖ СВІТАМИ

 Березень 27, 2015

5369_p_4_img_0002Я планував заїхати в розташування передових десантних підрозділів у районі Авдіївки, та мені не пощастило — по них якраз пристрілювалась ворожа артилерія. Але згодом десантники погодились «провідати» зі мною сусідів — побратимів з 11-го мотопіхотного батальйону. Бронею дістаємось до районів оборони мотопіхоти. Знайомлюся із командирами і перш за все цікавлюся бойовою обстановкою.

Офіцер одного з підрозділів  «Київської Русі» — Володимир

Офіцер одного з підрозділів
«Київської Русі» — Володимир

– До підписання Мінських угод на наші позиції за добу «лягало» в середньому 1200 мінометних, артилерійських і реактивних мін та снарядів, лік безперервних обстрілів зі стрілецької зброї або гранатометів вести не було сенсу. Сьогоднішня «тиша» — це хіба що відсутність обстрілів із реактивних систем залпового вогню. Все інше як стріляло по нас раніше, так і стріляє дотепер, — розповідає офіцер одного з підрозділів «Київської Русі» Володимир. — Двадцять третього березня обстріл наших опорних пунктів з гаубичної артилерії і танків, мінометів і станкових гранатометів, зенітних установок тривав дев’ять з половиною годин! На жаль, були в нас і втрати — танк найманців вийшов на пряму наводку, зробив кілька пострілів… Від вибуху одного зі снарядів загинув тридцятирічний солдат, сиротами залишилися двоє малих дітей… А ще трьох наших товаришів у той день поранило.

Поки Володимир показує пробитий снарядним осколком шолом і розірваний вибухом навпіл ручний кулемет загиблого героя, до розмови долучаються інші офіцери — Ігор та Олександр. Доповнюючи один одного, вони розповідають про підступну тактику дій бойовиків. Офіцер батальйону, який воює з минулого літа і брав участь у боях у Дебальцевому, Слов’янську, Нікішиному, біля гори Карачун та під донецьким аеропортом, давно не дивує розміщення ворожих самохідних установок або танків у житлових кварталах або під стінами дитячих садочків. Кажуть, своя розвідка в батальйоні працює відмінно і за найменшого бажання вони могли б знищити одну, на папері відведену на 25 кілометрів від лінії зіткнення САУ і два міномети терористів хоч зараз. Але навіть за наявності наказу відкривати вогонь лише у відповідь у крайньому разі, все одно не стріляли б туди, де є ризик зачепити цивільне населення.

«Дід» — найхоробріший у роті

«Дід» — найхоробріший у роті

А днями вони на власні очі бачили абсолютно дикунські дії терористів. Із зайнятої ними території аеропорту по українських позиціях почав бити 82-міліметровий міномет. Зробивши кілька пострілів по військових, його розрахунок переніс вогонь на житлові квартали підконтрольної нам Авдіївки. За деякий час зі сторони Донецька по цих мінометниках завдали удару інші терористи, які знищили розрахунок одним залпом. А на місці події швиденько з’явились автомобілі з написами «Преса». Зрозуміло, російські.

Мотопіхотинці спочатку поставилися до цієї події, як до однієї з частих міжусобиць найманців. Але надвечір увімкнули в криївці телевізор (є в них така розкіш) та й були ошелешені. Слова проросійських телеведучих зводились до того, що знищений міномет належав українським військовим, які буцімто атакували доблесних захисників так званої «ДНР». «Підступною метою наступу» був «бандерівський намір» зганьбити геройських ополченців, звинувативши їх у порушенні Мінських угод. Саме для цього «укрофашисти» обстріляли із зайнятих ними ополченських позицій Авдіївку, а заразом «такі незграби», накрили кількома мінами і своїх. Доблесні ж артилеристи «республіки» одним махом звели нанівець «бандерівську провокацію»…

 

Офіцер Ігор

Офіцер Ігор

Тільки той факт, що мінометний розрахунок був знищений одним артилерійським ударом без пристрілювання, свідчить про заздалегідь підготовлену акцію кураторів «ДНР». Іншими словами, росіяни заради «зомбокартинки» на телеекранах знову не шкодують людських життів і, як худобу, вбивають «ополченців».

А на оборонних позиціях, де командиром взводу лейтенант Олександр Олешко, коли зайшла розмова про останні бої на його ділянці по лінії зіткнення та взаємодію з сусідніми підрозділами, вельми здивувався: «Вони що, не сказали вам про недавнє знищення бронетехніки терористів? Минулого тижня нам було непереливки, за добу по нас випустили сто сорок два снаряди. То наші хлопці, від яких ви сюди прибули, вирахували і підбили танк, бронетранспортер і зенітну установку на мобільній базі. Влучно стріляти вони вміють!»

Прошу Олександра провести по лінії оборони підрозділу та дати змогу поспілкуватись з людьми. Він мене хіба що за руку не вхопив, повів до кремезного, з ошатною сивою бородою чолов’яги характерної кавказької зовнішності. Чесно кажучи, мене зворушили гордість і неабияка повага, з якою він представив літнього бійця: «Це наш старшина батоно Андро».

Командир взводу  лейтенант Олександр Олешко

Командир взводу
лейтенант Олександр Олешко

Представляюсь старшині та запитую про особисті мотиви, які спонукали його взяти до рук зброю в такому віці. Цитую відповідь майже дослівно: «Я з Абхазії, з Сухумі. Доброволець, воюю з серпня. Я тут, бо росіяни вкрали в мене першу Батьківщину — вони й зараз там, в рідній Абхазії. Я не хочу, щоб таке повторилось у Києві чи ще десь в Україні. З двохтисячного року я — український громадянин. Дружина — киянка, в Києві ми з нею народили двох доньок. Зараз я не можу втратити й другу мою Батьківщину. Тому хочу зупинити росіян на Донбасі, щоб ця зараза не розповзалася далі. Але дуже кортить гнати окупантів назад…»

Недалеко зі сторони ворога запрацювала артилерія. На спостережному пункті бачимо в полі з десяток височезних «грибів» куряви від розривів снарядів. Хтось з бійців визначає відстань до розривів і впевнено називає підрозділ, який зараз сепаратисти обстрілюють. «Нічого, — каже — там наші закопались, як належить!»

Пробираємося з Олександром далі, взводний вказує на інших солдатів. «Дід» — найхоробріший у роті. Надто сором’язливого у порівнянні з бойовими заслугами «Діда» четверо побратимів чи не силоміць примушують сфотографуватися з ними на згадку. «Єнот» — майстер бою на всі руки, він же — «батарейка», яка підживлює гарним настроєм всіх оточуючих. «Хан» — той ще вояка… Суцільні непересічні особистості, кожен зі своєю історією, гідною стати надбанням нації.

А за годину, частково вивчивши позиції підрозділу, я дивився на цих людей трохи іншими очима. Всі військові мене добре зрозуміють: на деяких напрямках від них до ділянок активних дій терористів… лише тридцять п’ять кроків! А прихованих підходів через чагарники та по ярах — хоч греблю гати.

Старшина батоно Андро

Старшина батоно Андро

Олександр Олешко доповнює: «Ви за нас не хвилюйтеся, ситуація завжди під контролем. Наприклад, для терористів вже не секрет, що околиці «заряджені» нашими вибуховими сюрпризами. Позавчора вони заходили в атаку з лівого флангу через «зеленку». То ми жодного разу не вистрілили, просто задіяли керований фугас, і атака зійшла нанівець. А на початку минулого тижня йшли на нас з іншого боку. Мабуть, їхні сапери непогано попрацювали — терористи в кінці бою підійшли фактично на кидок гранати. Ми тоді поклали двох сепаратистів з батальйону «Восток». Тіла віддали десантникам в Авдіївку для обміну на наших загиблих, останки яких ще знаходять у донецькому аеропорту».

Я уважно слухав і дивився на цих впевнених у собі воїнів, які на час мого з ними знайомства захищали цю місцину сорок третій день поспіль, і мене сповнювала гордість за них! Адже знищити їх, напевно, можна, а от перемогти — ні. І ті тридцять п`ять кроків, які розділяють великих українських патріотів з ворогом, можуть бути символом духовної безодні, яка розділяє їхній світ із потворним світом найманих убивць та агресорів.

 

«Єнот» — майстер бою на всі руки, він же — «батарейка»

«Єнот» — майстер бою на всі руки, він же — «батарейка»

 

Віктор ШЕВЧЕНКО,

із зони АТО

Залишити відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

rss
Карта