«Я ПІДУ! Я МУШУ! ТИ ПРОБАЧ…»

 Березень 13, 2015
Під час вручення нагороди ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня матері загиблого старшого сержанта Олександра Дзеха, Тетяні Миколаївні

Під час вручення нагороди ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня матері загиблого старшого сержанта Олександра Дзеха, Тетяні Миколаївні

«Та не однаково мені…» — саме таку назву з Шевченкового твору отримав захід, що відбувся у столичному Будинку актора в межах проекту «Митці України — воїнам світла», присвячений героям, які стояли і стоять на смерть в боях за нашу незалежність на Сході країни! Під час заходу були названі імена та нагороджено героїв АТО Києво-Святошинського району столиці: 8 — посмертно і 33 поранених українських бійців.

Трохи осторонь усієї стурбованої громади стояла змарніла жінка у чорній хустці. Увесь її вигляд виказував на страшне горе, що прийшло в її дім. У день 40-річчя сина, після місяця його пошуку, жінка забрала нарешті тіло своєї дитини з дніпропетровського моргу…

— «Мамо, мені більше несила сидіти склавши руки, коли на війні гинуть молоді хлопці. Я піду! Я мушу! Ти пробач», — оце й усе, що сказав мені мій синочок перед поїздкою на Схід, — згадує мати загиблого воїна Тетяна Миколаївна. — Такі слова прозвучали для мене, немов вирок.

Вона й зараз не може стримати сльози. Командир гранатометного відділення 72-ї бригади старший сержант Олександр Дзех загинув у бою за нашу країну поблизу міста Сніжне.

— Він любив це життя, свою родину та Україну! Сашу не хотіли мобілізувати через проблеми зі здоров’ям. Але він був невблаганний, пішов добровольцем. Часто дзвонив додому, завжди казав, що в нього все добре, що скоро повернеться з перемогою. Звичайно, лукавив, хіба ж на війні буває добре? — крізь сльози говорить невтішна мати.

Тетяні Миколаївні вручили орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, яким посмертно нагородили її сина-героя. А вдома на тата й досі чекають дочка Анастасія та малий синочок Ілля. Діти ще не збагнули, що тато вже не повернеться.

Не в змозі стримати сльози й інша жінка, доля якої також скалічена війною.

— Наш Сашко був гордістю батьків! Вони любили його та вкладали в нього душу, а головне, зуміли виховати справжнім чоловіком, — не соромлячись сліз, розповідає про племінника Галина Андріївна. — Його мама і тато не змогли приїхати, бо перебувають у невимовній скорботі й тузі. Вони ще не змирилися, з тим, що Сашко більше не відчинить двері їхньої оселі зі своїм звичним: «Мамо, я вдома, посмаж-но мені картоплі!». Лише місяць минув відтоді, як його забрала в нас кістлява рука війни!

Олександр від початку бойових дій на Сході рвався на війну. Декілька разів проходив медкомісію у військкоматі, та йому відмовляли, бо мав проблеми зі здоров’ям.

— На нього чекало б чудове майбутнє, — продовжує Галина Андріївна. — Проте він не міг пройти повз чуже лихо і в жовтні 2014 року добровольцем поїхав на Схід. Мати не знала, куди подіти себе від нав’язливого передчуття невиправного.

Так і сталося. 10 лютого 2015 року поблизу населеного пункту Спартак унаслідок складних поранень, отриманих у бою, пішов з життя солдат житомирської 95-ї аеромобільної бригади Олександр Саєнко.

— Сашка ховало не тільки все наше село, а й з сусідніх прийшли, — розповідає Галина Андріївна. — Невпинно плакало небо, а разом із ним усі рідні, друзі, однокласники та просто ті, хто знав, якою чудовою людиною він був! Тепер на небі на одного янгола більше.

Під оплески й вигуки «Герої не вмирають» виходили на сцену для отримання нагород й інші рідні загиблих воїнів та поранені військовики.

Відчуття людського відчаю загострилося під час читання віршів Кобзаря та скрипкових творів у виконанні артистів, які намагались підтримати матерів та дружин загиблих воїнів.

— Шкодую лише, що не зможу повернутися в зону АТО через наслідки поранення! — каже молодий чоловік.

Старший сержант житомирської 95-ї аеромобільної бригади Євген Фузік разом зі своїм підрозділом прибув до донецького аеропорту на допомогу «кіборгам». Саме тоді, 18 січня, терористи почали штурмувати термінал. Під час цього бою військовик і отримав поранення. Ворожа куля серйозно пошкодила кістку ноги. Завдяки лікарям, Євген вже стоїть на ногах, втім попереду ще тривала реабілітація. Проте на стан здоров’я хлопець не скаржиться, лише жалкує, що залишив на Сході незакінчену війну.

— Усі присутні тут — герої! І не тільки ті, хто воював, а й ті, хто чекав з війни сина, батька, чоловіка! Схиляємо голови перед мужніми воїнами, яких вже нема з нами. І дякуємо за те, що до останнього подиху вони наближали день нашої перемоги! Висловлюємо подяку і тим, хто зараз на Сході країни захищає народ України. Розумію, що нічим не виміряти біль наших втрат, але ми маємо надавати будь-яку допомогу сім’ям та рідним тих, кого забрала війна! Їх подвиг незабутній! Він не зітреться з пам’яті десятки віків і передаватиметься з покоління в покоління, — зазначив тво заступника командувача СВ ЗС України з виховної та соціально-психологічної роботи — начальник управління полковник Євген Коваленко.

Оксана МАРЧУК,

«Народна армія»

Залишити відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Карта