«Я ЩЕ ПОВОЮЮ!»

 Лютий 23, 2015

5356_p_5_img_0002За менш ніж півтора місяця служби в зоні проведення антитерористичної операції на Сході країни головний сержант взводу аеромобільної роти 1-го аеромобільно-десантного батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади сержант Олександр Кліщ заслужив дві нагороди — орден «За мужність» ІІІ ступеня і заохочувальну відзнаку Міністерства оборони України — пам’ятний знак «За воїнську доблесть». Разом з цими відзнаками війна принесла й інші, щоправда, вже тілесні — численні рубці та рани…

Олександр витягує праву руку і показує два горбочки — це осколки, які виходять на поверхню. Розумне людське тіло самотужки хоче позбутися чужого йому металу, тож час від часу на тілі десантника з’являються такі ознаки чергового самостійного очищення організму. І цих осколків, попри їхнє регулярне вирізання і виймання, ще досить багато в молодому тілі військовослужбовця. День, коли його поранило на блокпосту поблизу Слов’янська, він, мабуть, пам’ятатиме все життя — 24 травня 2014 року. Втім у нас є нагода «відмотати» стрічку подій з життя молодшого командира трохи назад…

Він народився на Вінниччині в селі Якимівка у простій трудовій сім’ї. Батьки — Анатолій Віталійович і Галина Іванівна — ростили сина і молодшу донечку Анжелу в душевній гармонії і любові, прищеплюючи дітям насамперед любов до праці та рідної землі.

— Після закінчення школи вступив у Вінницьке вище професійне училище Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України. Опановував фах електромонтера охоронно-пожежних сигналізацій. Через рік після його закінчення пішов служити до війська — у квітні 2011 року був призваний на строкову військову службу в тоді ще 80-й окремий аеромобільний полк, — пригадує сержант Олександр Кліщ.

Побачивши, що у військовослужбовця є лідерські якості й хороший рівень знань, командування частини направило його у навчальний центр «Десна». Тут Олександр опановував посаду командира відділення, а по закінченні навчання в частині йому присвоїли звання молодшого сержанта.

— Рік у динамічному ритмі промайнув дуже швидко. Вже тоді я хотів залишитися на контракт. Та в цей час була заборона на набір військовослужбовців на військову службу за контрактом. Тож 13 квітня 2012 року був звільнений у запас, — розповів молодший командир.

Олександру довелося чекати півроку, аби нарешті 12 жовтня таки підписати контракт і втілити свою мрію стати професійним військовим. Його відразу було призначено на посаду заступника командира взводу.

До 8 березня 2014 року служба всержанта Олександра Кліща, як і в його товаришів по зброї, була напруженою, проте плановою. Та від того часу в частині почався новий період — час бойових тривог, переміщень, рейдів, участі в бойових діях і реального захисту своєї землі та суверенітету України.

Київ, Чернігів, Конотоп, Батурин, Полтава, Харків, Комінтерн і нарешті Луганськ — таким був особистий шлях сержанта Кліща до безпосередньої участі в антитерористичній операції на Сході країни.

— Черговий підйом по тривозі відбувся 13 квітня 2014 року. Вночі здійснили марш у напрямку Слов’янська. Відразу потрапили під обстріл. У певному районі забрали «двохсотого» одного зі спецпідрозділів іншого військового формування. Довелося того дня довго возити його у бронетранспортері, а ще усвідомлювати цінність життя і зміцнювати дух одне одного. До смерті тоді ще не був звичним ніхто, — пригадав співрозмовник.

Згодом стало ще напруженіше. Підрозділ, у якому служив сержант Олександр Кліщ, брав участь у відбитті у противника блокпостів, які той розташовував на під’їздах до населених пунктів.

— Перший ми захопили наприкінці квітня минулого року на дорозі Ізюм — Слов’янськ. Потім його утримували. Згодом відбили інший. Несли службу там разом із бійцями Національної гвардії. У день ходив у розвідку на терикони, щоб контролювати дії бойовиків і слідкувати за їхнім переміщенням. На ніч підміняв навідника КПВТ у бронетранспортері й тримав кругову оборону, — розповів молодший командир.

Під час розвідки місцевості військовослужбовець часто потрапляв під обстріли снайпера. Деколи доводилось не піднімати голову доти, доки товариші по службі не починали «накривати» орієнтовну позицію ворожого стрільця. Разом із бойовими побратимами Олександр виконував завдання із блокування місць падіння збитих терористами українських вертольотів та з пошуку тіл загиблих пілотів та екіпажу.

— Тіла загиблих доводилося евакуйовувати по кілька днів. Палаючі рештки гвинтокрила і його гарячі навіть на другий день частини сповільнювали пошук тіл героїв, — пригнічено говорить контрактник.

Загалом тоді Олександру хотілося багато що забути, назавжди витерти з пам’яті. Тривожить його і згадка про той день, коли під час чергового обстрілу блокпоста десантника було поранено осколками міни і гранати з «підствольника». Тоді шлях до місця постійної дислокації проліг через медичні заклади в Ізюмі, Харкові, Ірпені, Львові й затягнувся на досить тривалий час. Війна і досі нагадує про себе: частково не працює одна рука, час від часу вона німіє, відчуває холод нога.

— Нічого, сподіваюся, що таки незабаром стане краще. І я ще повоюю! — говорить головний сержант взводу.

З його роти на тій війні загинуло більше десяти побратимів, чимало їх було поранено.

Після свого поранення Олександр одружився — нарешті з’явився час. Його душевні та фізичні рани сьогодні гоять дві найдорожчі людини — дружина Оксана і донечка Даринка. Тож за такої опіки і підтримки сержант Олександр Кліщ упевнений, що одужання буде значно швидшим.

Віталій СТЕЧИШИН,

«Народна армія»

Залишити відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

rss
Карта