«БРАТЕ, ПАМ’ЯТАТИМУ ТЕБЕ ТА ТВІЙ ЩАСЛИВИЙ ТІЛЬНИК ВСЕ ЖИТТЯ»

 Січень 5, 2015

5336_p_5_img_0002Спілкуючись з десантниками 95-ї окремої аеромобільної бригади, звернув увагу на один із шевронів із написом «Кіборг»…

— У нас на такий мають право лише ті, хто обороняв Міжнародний аеропорт «Донецьк», причому не менше двох разів, — відповів власник цього шеврона Павло.

Колись він відслужив півтора роки строкової служби в розвідувальному підрозділі 95-ї окремої аеромобільної бригади. Майже весь час його батальйон перебував у польових таборах, де блакитні берети займалися виключно справжньою бойовою роботою.

Відтоді минуло майже десять років, але свій десантний гарт Павло аж ніяк не втратив. Він завжди підтримував себе у належній фізичній формі, працював у професійних охоронних фірмах.

— Вже першого ж дня, коли розпочалася часткова мобілізація, надвечір почав пакувати валізи. Із шафи дістав такі дорогі мені маскувальний халат, блакитний берет та тільник, — пригадує десантник. — Наступного дня прибув до військкомату з проханням відправити у ВДВ.

Після бойового злагодження десантна рота, де служив Павло, відбула до зони проведення АТО. Кілька місяців він разом із бойовими товаришами забезпечував супровід конвоїв по неспокійних дорогах Донбасу. Їхні автівки подолали сотні небезпечних кілометрів.

— Ніколи не забуду сльози мирних людей та їхні очі, які благали нас не залишати їх бойовикам, — розвідає мій співрозмовник… — Неодноразово ми віддавали матерям із дітьми власний сухий пайок. І нехай вони мають різні погляди, я впевнений, що ним будуть нагодовані їхні діти.

За неписаними законами війни, якщо під час руху колони уражається передня машина, то її або зіштовхують у кювет, або швидко беруть на буксир і тягнуть, доки є така можливість. А от якщо трагічна доля спіткає останню «броню», колона не зупиняється, аби не наражати на небезпеку весь конвой. Тож про долю тих, хто залишився, можна лише здогадуватися.

Під час чергового супроводу колони з боєприпасами до Лисичанська неподалік села Крива Лука БТР, в якому знаходився Павло, підірвався на протитанковій міні. Як на лихо, вони замикали колону, тож коли курява розсіялася, розвідники побачили лише задній борт останньої вантажівки, яка швидко віддалялася.

— Я тоді отримав черепно-мозкову травму, контузію, забій грудної клітки та сильний струс мозку, — не стримуючи емоцій, розповідає десантник. — Всі думали, що це була засідка. Хоч і напівпритомний та весь у крові, я все ж таки зайняв позицію та приготувався до бою. І ми всі усвідомлювали, що швидкої підтримки не буде, бо колона піде далі…

— Однак офіцер, який керував конвоєм, попри небезпеку, повернувся до нас із лікарем та підібрав на свою броню весь наш екіпаж, — продовжує розповідати Павло. — Він справжній офіцер, гідний поваги бувалих фронтовиків та високих нагород, адже неодноразово витягував наших хлопців з-під вогню, ризикуючи при цьому власним життям.

На початку вересня підрозділ, в якому служив Павло, поїхав захищати «Донецьку фортецю», змінюючи бойових товаришів. Там десантники пробули одинадцять важких днів…

— Ми прибули до села Піски. О четвертій годині ранку нас почали «накривати» з мінометів. Всі відразу поховалися по підвалах, — розповідає Павло. — А ми з моїм другом Валерієм Романюком не могли, бо… тримали за ноги водія БТРа «Єнота», який, висячи вниз головою, саме ремонтував на бойовій машині радіатор. Ми бачили, як неподалік «лягали» міни, та, на щастя, всі осколки нас оминули.

Проїхавши вночі «дорогою життя» до донецького аеропорту, Павло із товаришами швидко розвантажили боєприпаси та продовольство та пішли відпочивати в одному із бліндажів. Все здавалося моторошним і зовсім відрізнялося від того, що показували по телебаченню.

— Спочатку було досить страшно, однак незабаром усі звикли до смертоносних реалій, — з усмішкою говорить Павло. — За кілька днів почав розрізняти, з чого по нас стріляють: з міномета, «Граду» чи гаубиці.

Якось артилерійський снаряд пробив стіну біля передової позиції одного із поверхів, де тримав оборону Павло. Це дозволило терористам кидати в отвір гранати та вести вогонь із підствольних гранатометів.

— Там воювали не сепаратисти чи найманці, а добре підготовлені російські спецпризначенці. Один із них був справжній професіонал, який нам постійно дошкуляв, — з люттю говорить десантник. — Він використовував так званий «афганський» метод метання гранати: висмикнувши кільце, чекав кілька секунд, а потім її жбурляв. Граната тоді розривається в повітрі, таким чином збільшується радіус ураження осколками.

Проте Павло від природи мав досить хороший слух, тож завжди чув звук спрацювання запалу — своєрідний тихий «простріл». Це неодноразово рятувало життя українським воїнам.

— Час від часу він намагався виманити нас під вогонь снайперів та кулеметників, — стискаючи кулаки, розповідає Павло. — Та ми з Валерою швидко із ними розправлялися: вибігали на вулицю, лупили по їхнім точкам із гранатометів та реактивних піхотних вогнеметів «Шмель», відібраних у російських найманців, а потім розстрілювали із кулеметів. Під час однієї з таких вилазок захисники аеропорту все ж таки знищили зухвалого спецпризначенця.

Якось, коли на наших вояків посунуло п’ять ворожих танків, у них зник зв’язок. Ситуація була критичною. Аж тут офіцер із позивним «Борис Бритва» та розвідник із позивним «Рахман» запропонували Павлу… випити чаю. Доки шукали кружки, «Рахман» розповів, що теж служив у десанті, але, на жаль, саме зараз, коли настав час помирати, не має тільника. Відкривши свій штурмовий рюкзак, Павло знайшов та подарував йому свій щасливий тільник. І саме тоді з’явився зв’язок. «Кіборги» викликали артилерію, яка влучними залпами розтрощила кілька танків противника. Решта почала відступати. А за деякий час у бронежилет «Рахмана» влучила куля снайпера, яка, пробивши магазин та захисну пластину, застрягла в бушлаті.

— Брате, пам’ятатиму тебе та твій щасливий тільник усе життя! — сказав Павлові «Рахман».

Наближався час ротації. Житомирські десантники почали прощатися із бійцями з інших підрозділів.

— Я побачив у хлопців чималого товстолоба, якого вони планували засмажити на вечерю, — посміхаючись говорить Павло. — Мені чомусь так захотілося його скуштувати. Тож вже наступного дня, коли командир роти на шикуванні запитав, хто готовий їхати в Піски, щоб супроводжувати конвой до аеропорту, зголосилися ми з Валерієм.

Їхня поява в аеропорту спантеличила «кіборгів».

— Ми ж з вами щойно попрощалися?.. — дивувалися захисники аеропорту.

— Та от, знову до вас… А риба у вас ще залишилася? — жартома запитав Павло.

За кілька секунд один із десантників виніс йому гарячу сковорідку зі смаженим товстолобом. Аж раптом гучний сміх «кіборгів» перервав мінометний обстріл. Павло вхопив сковорідку та прожогом кинувся до укриття. Цей випадок десантники і досі згадують з усмішкою.

У складі чергової ротації десантників до аеропорту, як не дивно, також були Павло з Валерієм. Хлопці добре розуміли, що там потрібні досвідчені та загартовані в боях воїни, тому знову пішли добровольцями.

— Прибувши вдруге до «фортеці», ми з Валерієм зайняли передові та найнебезпечніші позиції, — розповідає Павло. — Ми не хотіли наражати на небезпеку необстріляну молодь.

В одному із бойових зіткнень десантник захопив у терористів протитанкову рушницю Дегтярьова часів Великої Вітчизняної війни. Добре пристріляв, не гірше за снайперську гвинтівку. Нею він час від часу «драконив» терористів. Випущені з неї бронебійно-запалювальні кулі неодноразово досягали ворожих снайперських та кулеметних точок, пробивали бетонні укриття терористів. І це сіяло серед російських найманців паніку.

Через це на Павла розпочалося справжнє полювання…

— Проти мене відразу працювало кілька снайперів, однак я виявився їм «не по зубах», — розповідає воїн. — Щоразу, здійснивши постріл, негайно змінював позицію, а Валерій лупив по них прицільною кулеметною чергою. Мені дуже щастило, бо я з початку війни ношу у своєму бронежилеті малюнок моєї донечки Майї.

Цей грізний та одночасно добрий вояк сьогодні продовжує нести бойову службу в зоні АТО. Він дуже сподівається на швидке закінчення цієї неоголошеної війни, адже на рідній Житомирщині на нього чекають кохана дружина Олена, шестирічна донечка Майя та дворічний син Артур.

— Терористам ніколи не захопити «Донецьку фортецю» — аеропорт, — акцентував під час нашого прощання Павло.

Валентин ШЕВЧЕНКО,

із зони АТО

Залишити відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

rss
Карта