«НАЙБІЛЬШЕ МЕНЕ ВРАЗИВ ДУХ НАШИХ ХЛОПЦІВ»

 Грудень 29, 2014

5335_p_5_img_000238-річний ортопед-травматолог львівського військового госпіталю Дмитро Лось в оточеному Луганському аеропорту врятував 46 поранених

Після спілкування з ортопедом-травматологом львівського військового госпіталю у мене з’явилося відчуття, що Дмитро Володимирович додому з клініки не йде. Ще в шість вчора він оперував поранених, яких літаком привезли з Дніпропетровська. А після бесіди зі мною приступив до заповнення історій хвороб, купа яких лежала перед ним на столі. Самі пацієнти говорять, що лікар навіть їсть на ходу.

Влітку львівського ортопеда-травматолога відправили у відрядження до зони АТО надавати допомогу пораненим на передовій. Прослуживши там місяць, Дмитро Володимирович повернувся в госпіталь, де зустрівся з багатьма хлопцями, яких оперував під обстрілами в Луганській області. Тепер лікар продовжує їх лікувати в госпіталі. І каже: «Роботи дуже багато, незважаючи на перемир’я…»

— Раніше я як військовий лікар служив в «гарячій» точці в Косові, — розповідає ортопед-травматолог львівського військового госпіталю Дмитро Лось. — Там була напружена обстановка, але наші хлопці поранень не отримували. Оперувати не доводилося. А тут, в Луганській і Донецькій областях, працював і вдень, і вночі. Нашу невелику медичну групу відправляли в луганський аеропорт на кілька днів. Хто знав, що ми опинимося там заблокованими, і з кожною годиною поранених ставатиме все більше, і тиждень їх неможливо буде вивезти в безпечне місце?

Ми приїхали в аеропорт вночі. І нас тут же накрили «Градами». Ми ще не розуміли, де перебуваємо, а вже у нас було двоє поранених. До вечора наступного дня їх уже стало дев’ять. І всі — середнього ступеня тяжкості. Тобто вимагали знеболення. А у нас з собою медикаментів було дуже мало. Довелося розукомплектувати аптечний кіоск аеропорту. Там було небагато перев’язувальних матеріалів, антисептичні препарати.

Дмитро Володимирович дістає з шухляди пошарпаний зошит. Кілька його сторінок щільно списані.

— Я записував дані поранених, треба ж було вести хоч якийсь облік, — пояснює хірург. — Ось дивіться. 17 липня по будівлі аеропорту стріляли дуже влучно. У нас відразу ж збільшилася кількість поранених. Причому, якщо раніше хлопці травми отримували середнього ступеня тяжкості, то тепер у нас з’явилися важкі пацієнти. У одного була пробита грудна клітина…

— Був хоч раз момент відчаю?

— Зізнаюся, так. Голова є, руки є. Навіть анестезіолог разом з нами був в аеропорту, а знеболюючих препаратів, які можна було б ввести пораненим і полегшити їм страждання, або провести операцію, почистити рану — обмаль. Економили, як могли. Якщо людина могла терпіти, ліки не застосовували.

У луганському аеропорту Дмитро Володимирович провів тиждень — з 13 по 20 липня. Пліч-о-пліч з ним працювали ще троє лікарів інших спеціальностей.

— Обстрілювали будівлю в основному «Градами» і мінометами, — продовжує лікар. — Лежачих поранених ми укладали в ангарі пожежної частини. Двоє з них, вважаю, там народилися двічі. Одного разу дах ангара пробили снаряди і впали неподалік від цих двох хлопців. На щастя, додаткових поранень вони не отримали, хоча психологічно постраждали знову. Після цього ми перенесли їх в бомбосховище. Коли у нас стало майже п’ятдесят поранених, ми з колегами не встигали навіть поспати. Потрібно було перев’язувати рани, давати пити хлопцям, контролювати стан.

— А поїсти встигали?

— Знаєте, — після невеликої паузи вимовив Дмитро Володимирович, — щось я не дуже там і хотів…

— Пам’ятаєте своє найяскравіше враження, коли перебували на передовій?

— Дуже неприємне враження у мене залишилося після того, як побачив палаюче пшеничне поле. На очах знищувалося кілька гектарів доспілої пшениці. Запах горілого хліба запам’ятав назавжди. Це було, як у фільмі про війну. Тільки я все бачив по-справжньому. А ще мене вразив дух наших воюючих хлопців. У приміщеннях, де перебували поранені, атмосфера була напруженою. Вони ж лежали скрізь. Але ті, хто отримав легке поранення, просили обробити рану або опік і тут же поверталися на лінію вогню.

Спокійніше мені стало, коли вдалося відправити з аеропорту перших двадцять поранених. Тоді ж нам привезли медикаменти. Ну, а коли ще й повідомили, що всі поранені перенесли дорогу, ніхто в дорозі не загинув, я навіть дихати став по-іншому. Я дуже переживав за 32-річного Андрія Усача. Він був найважчим пацієнтом. Йому довелося ампутувати ногу прямо в аеропорту. У нього була важко поранена ліва рука, постраждало обличчя. Я боявся, що саме він не перенесе дорогу до госпіталю. На щастя, чоловік виявився міцним.

До речі, після того, як у серпні Дмитра Володимировича змінили колеги, і він повернувся до Львова, у своєму відділенні знову зустрівся з Андрієм. Саме сюди відправили жителя Рівненської області на лікування. Львівський ортопед-травматолог досі залишається лікарем Андрія.

— Ви рахували, скільки поранених пройшли через ваші руки?

— В аеропорту надали допомогу і стежили за станом 46 бійців, — перегорнувши зошит, відповів Дмитро Володимирович. — Крім того, за час служби в АТО наша мобільна медична група допомогла 73 пораненим. На жаль, одна людина у нас загинула…

— У той час, коли ви перебували в зоні АТО, сім’я знала, де ви?

— Я всім казав, що на полігоні проходжу підготовку. Хоча, думаю, і дружина, і батьки здогадувалися, що я насправді вже на лінії вогню. Я з родини лікарів. Батько — травматолог, мама — фармацевт. Старший брат — теж військовий лікар. Але, коли я повернувся із зони АТО, насамперед поїхав до батьків, щоб вони переконалися, що я живий, здоровий, зі мною все гаразд. Згодом повернувся на службу. Відпустку не оформляв, тому що було дуже багато роботи. Чи не кожен день з Харкова та Дніпропетровська прилітали літаки з пораненими. Колеги були настільки перевтомлені, що я не мав морального права піти на відпочинок.

— Багато хто говорить, що після АТО їм важко перебудуватися на мирний лад…

— Перші тижні ночами часто прокидався, реагував на кожен шум, на кожен звук. Здавалося, що обстрілюють, і потрібно ховатися в укриття. Переживав, щоб я не налякав трирічну дочку. Але незабаром звик до мирного життя. Тепер все в порядку.

— Ви як людина, що працювала під вогнем, можете сказати, які аптечки все ж повинні мати наші солдати. Про це постійно сперечаються лікарі, волонтери.

— Головне, що повинно бути під рукою у кожного бійця, так би мовити, джентльменський набір — джгут, перев’язувальний пакет і знеболюючий препарат. Американський джгут зручніший тому, що його на руку людина може накласти собі сама. Краще, звичайно ж, щоб знеболююче знаходилося у вигляді шприца-тюбика. Тоді поранений одразу може зробити собі укол. Набрати ж ліки з ампули тремтячими руками на полі бою… Не кожен лікар це зможе зробити. Я вже не кажу про людей, які до медицини взагалі не мають відношення.

— Ви поїдете до зони АТО знову?

— Якщо накажуть — відмовлятися і шукати приводів, щоб залишитися вдома, не буду. Я вважаю, що кожна людина повинна приносити користь на своєму місці.

Віолетта КІРТОКА,

Львів — Київ

Залишити відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Карта